Чи знаєте, що…

Сигнал лиха SOS першим передав 10 червня 1909-го лайнер «Славонія», який прямував із Нью-Йорка до Неаполя. Неподалік Азорських островів корабель налетів на рифи. Усі 410 його пасажирів урятував лайнер «Принцеса Ірена», на якому прийняли сигнал про допомогу.

До винайдення радіо, яке спершу називали бездротовим телеграфом, на суднах, аби подати сигнал лиха, маякували прапорами, пускали ракети, били в дзвони чи трубили в роги. Коли ж на початку 1890-х на кораблях почали встановляти радіостанції, для передачі інформації стали використовували так звану азбуку Морзе. Вона за допомогою точок і тире відтворювала звичайну абетку.

Але морські компанії різних країн використовували різні сигнали для спілкування. Єдиного стандарту не було й через конкуренцію виробників радіостанцій. Відтак 1903-го в Берліні на першій Міжнародній радіотелеграфній конференції представник Італії капітан Квінтіно Бономо запропонував запровадити єдині правила використання радіо на морі. Зокрема, в разі лиха Бономо пропонував, аби судна використовували сигнал SSS DDD, який слід було подавати азбукою Морзе з інтервалом у декілька хвилин. Остаточного рішення тоді прийнято не було, тож кожен корабель, потрапивши у скруту, й далі використовував свій сигнал. Наприклад, 1905-го команда невеликого американського судна, яке тонуло поблизу американського міста Нантекет, передала по радіо просто слово «help» — «допомога» англійською.

Першим радіосигналом про лихо, який отримав міжнародне визнання, була комбінація літер CQD. Його стали використовувати з 1 лютого 1904-го на всіх кораблях із радіостанціями ґульєльмо Марконі — одного з винахідників радіо й успішного підприємця.

1 квітня 1905 року в Німеччині прийняли державні радіоправила. У них було зазначено, що кораблі в разі лиха повинні передавати сигнал із трьох крапок, трьох тире, трьох крапок — SOS. Це поєднання літер вибрали тому, що його було легко розпізнати серед потоку сигналів, які азбукою Морзе постійно передавало радіо. Крім того, таку послідовність легко запам’ятати: три крапки, три тире, три крапки. Ця комбінація була легшою від комбінації CQD — тире-крапка-тире-крапка, тире-тире-крапка-тире, тире-крапка-крапка.

3 листопада 1906-го на другій Міжнародній радіотелеграфній конференції, яка проходила знову в Берліні, серед іншого ухвалили міжнародний стандарт сигналу лиха. Ним стало поєнання літер SOS азбукою Морзе. Міжнародний сигнал лиха вступав у дію з 1 липня 1908 року. Але оператори компанії Марконі якийсь час були проти нововведення. Так, у квітні 1912-го з лайнера «Титанік», який ішов на дно, радіооператори Марконі передавали як сигнал SOS, так і CQD. Урешті-решт, задля уніфікації та безпеки CQD перестали використовувати.

SOS залишався сигналом лиха до 1 лютого 1999-го. Тоді Міжнародна морська організація ухвалила замінити його зв’язком через мережу космічних супутників. Вона дозволяє миттєво визначити місце корабеля, що зазнав лиха, з точністю до 200 метрів.

за матеріалами ГПУ

1885-го американець Чарльз Кріторз презентував першу мобільну машину для виробництва попкорну. Але процес виготовлення попкорну був уперше відритий індіанцями Америки декілька тисячоліть тому.

Вони знайшли різновид маїсу, здібного до здуття при нагріванні. Це пояснюється тим, що зерна кукурудзи, як і решти злакових, містять невелику кількість води та олії. Але, на відміну від інших злакових, зовнішня оболонка зерна кукурудзи майже не пропускає вологу. Якщо нагріти таке зерно до температури кипіння, вода всередині зерна перетвориться на перегріту пару високого тиску. За таких умов крохмаль всередині зерна перетворюється на гель, зовнішня оболонка зерна не витримує тиску (до 9 атмосфер), і зерно тріскає.

Але якщо розігріти зерно занадто швидко, то пара, яка утворилася у верхніх шарах зерна, досягне високого тиску та розірве оболонку зерна ще до того, як крохмаль перетвориться на гель, і серцевина зерна залишиться твердою.

Існує думка, що ребристий стакан — «гранчак» — винайшла в блокадному Ленінграді скульпторка Віра Мухіна, авторка московського монумента «Робітник і колгоспниця». У воєнні роки вона очолила Майстерню художнього скла. Мухіна помітила, що тонкий круглий стакан у знесилених голодом ленінградців часто вислизав із рук і бився. Тому розробила надміцну модель зі зручними для долоні гранями. Але це всього лиш легенда.

Випуск гранчастих стаканів готувався ще наприкінці 1930-х, коли радянські інженери змайстрували першу машину для миття посуду. Вона обробляла тарелі й стакани лише певних габаритів і міцності. «Гранчак» із товстого скла пасував якнайкраще - грані надійно фіксували його в піддоні. Потім вибухла війна. Але вже 1943 року «згори» надійшла вимога: готувати серійний випуск гранчастого стакана. Віра Мухіна на той час перебувала не в Ленінграді, а в Свердловську (нині — Єкатеринбург), де працювала над монументальним полотном з оборонної тематики. Якось вона йшла повз Свердловську філію Ощадбанку. Раптом жінці стало зле й вона присіла на східці. А коли підвела голову, побачила коло себе гранчасті колони. І Віра Гнатівна миттєво намалювала на клаптику паперу ескіз ребристого циліндра.

За іншою версією, ідея ребристого стакана належить чоловікові Мухіної — кремлівському лікарю Олексію Замкову, що став одним із прототипів професора Преображенського в «Собачому серці» Михайла Булгакова.

Найправдоподібнішою є така версія: концепція належить професорові геології Миколі Слав’янову, який на дозвіллі малював численні варіанти ребристого стакана — із 10, 20, 30 гранями. Щоправда, він проектував його металевим. Віра Гнатівна приятелювала з професором і була в курсі його пошуків.

Хай там як, але 1943 року з конвеєра скляного заводу в російському місті Гусь-Хрустальний зійшов перший «гранчак» об’ємом 250 г — із 10 гранями й ободком зверху. Щоправда, випуск машин для миття посуду СРСР так і не подужав.

На початку 1980-х нові гранчасті стакани почали лопатися. Згодом з’ясувалося, що стакани почали виробляти на імпортній лінії, порушивши звичну технологію. До магазинів надійшло понад мільйон дефектних «гранчаків», але помилку швидко виправили.

за матеріалами ГПУ

За даними Грінпіс, щороку в світі виробляється близько 100 млн тонн пластику, 10% з яких так чи інакше потрапляють в море.

У Тихому океані, між Сан-Франциско та Гаваями, знаходиться сміттєвий острів, який називають великою тихоокеанською сміттєвою плямою (Great Pacific Garbage Patch), або сміттєвим виром (Trash Vortex). Острів виник через кругові океанічні течії, які підхоплюють сміття біля берегів США та Японії та несуть його до центру океану.

За оцінками вчених, острів має розмір американського штату Техас або Центральної Європи та важить більш ніж 3,5 млн тонн.

На 80% острів складається з пластику. 20% сміття потрапляє сюди з суден, які з різних причин гублять свій вантаж, решта викидається на суші та потрапляє до океану через дренажні системи.

За словами екологів, говорити про очищення поверхні океану немає сенсу, поки не будуть скорочені викиди пластика і взагалі його виробництво.

Схему утворення сміттєвого виру можна подивитися тут.

Малюнок узято з сайту Грінпіс.

Найсухішим місцем на Землі вважають пустелю Атакама у північній частині Чилі. Пустеля займає площу 181 000 кв. км. Вона виникла в області дощової тіні (тобто з підвітряного боку) гір Андів.

За даними вчених на території пустелі не було дощу з 1570-го по 1971-ий. Припускають, що русла рік, знайдені на території пустелі, висохли 120 000 років тому.

Зараз в Атакамі випадає не більше 10 мм опадів на рік. Іноді дощів не буває 10-12 років. У пустелі часто знімають марсіанськи краєвиди для кіно.

Пуансеттія – популярна рослина під час святквання Різдва та Нового Року. Латинська назва рослини Euphorbia pulcherrima перекладається як молочай найкрасивіший. Відомі також інші назви: різдвяна зірка, зимова троянда. У Туреччині пуансеттію вважають улюбленою квіткою першого президента країни Мустафи Ататюрка і називають квіткою Ататюрка. В Чилі та Перу квітку називають «корона Андів».Походить рослина з Мексики та деяких районів Гватемали. Ацтеки називали її «зіркова квітка» та використовували для виробництва червоної фарби та жаропонижувального засобу.

Як різдвяну квітку пуансеттію почали використовувати з XVI століття. За легендою, молода мексиканка, яка не мала грошей для святкування Різдва, зустріла янгола, який наказав їй назбирати бур’янів уздовж дороги та принести їх до вівтаря. Зробивши так, дівчина побачила, що бур’яни пустили червоні квіти та перетворилися на прекрасні пуансеттії.

Із XVII століття квітка почала використовуватися францисканськими ченцями в Мексиці як різдвяна декорація.

Назва «пуансеттія» походить від прізвищя першого американського представника в Мексиці Джоела Роберта Пуансетта (Joel Roberts Poinsett). Він був лікарем та крім державної служби займався ботанікою. 1825-го Пуансетт уперше побачив «зіркову квітку» в одній із південних мексиканських провінцій. Декілька зразків рослини він відправив до Сполучених Штатів, і вже 1836-го рослина стала відома як пуансеттія.

Існує навіть коктейль «Пуансеттія»: сухе шампаньске змішують із горілкою та журавлиним соком.

Окрім політики та дипломатії американець Бенджамін Франклін займався ще й фізикою. Він увійшов в історію цієї науки як дослідник електрики. Вивчаючи природу блискавки, 1775-го Бен Франклін, як його часами називають американці, винайшов громовідвід. Вперше він використав його для захисту від блискавки капітолій штату Меріленд. Вчений відмовився патентувати свій винахід, мотивуючи це необхідністю якнайширшого його впровадження.

Звістка про громовідвід Франкліна швидко розійшлася по всій Європі. Втім у деяких країнах дуже побожне населення зустріло винахід вороже. Сама думка про те, що людина може так легко впоратися із головною зброєю божого гніву, здавалася блюзнірством. Тому дуже часто люди ламали громовідводи.

Цікавий випадок стався 1780-го в маленькому містечку Сент-Омер на півночі Франції, де місцеві мешканці стали вимагати знести залізний громовідвід. Дійшло навіть до суду.

Молодий адвокат, який виступав захисником громовідводу, побудував свій захист на тому, що розум людини та його здатність покоряти сили природи мають божественне походження. Все, що допомагає врятувати життя людини, є благом для неї. Процес він виграв та завдяки цьому прославився. Його звали Максиміліаном Робесп’єром.

Зараз портрет винахідника громовідводу прикрашає стодоларову купюру.

Згідно з міжнародною системою одиниць (СІ), один день дорівнює 24 годинам або 86 400 секундам. У Давньому Египті та Індії день починався з ранішньої зорі, у мусульман та китайців - з вечірньої, а у давніх римлян - опівночі.У давніх євреїв день так само починався з вечірньої зорі, тому християни починають святкувати Різдво ввечері попереднього дня, а іудейський Шаббат настає із заходом сонця.

Сім днів складають тиждень. 7-денний тиждень нам залишили шумери. Римляни користувалися 8-денним, а єгиптяни та греки визначали час декадами.

Свій перший детективний роман Аґата Крісті написала, коли їй було 26 років - 1916-го. Він називався «Таємнича подія у Стайлз». Головним героєм роману був бельгієць Еркюль Пуаро, якого згодом Аґата Крісті визнає «нестерпним», а ще пізніше «огидним, помпезним, докучливим та егоцентричним диваком» (англ. detestable, bombastic, tiresome, ego-centric little creep). Але, незважаючи на це, відмовиться вбивати його, бо він подобається читачам. Загалом, Пуаро є головним героєм 33 романів та 54 оповідань. Кращим телевізійним втіленням пригод великого детектива вважають англійський серіал «Пуаро Аґати Крісті» з Девідом Суше в головній ролі.

Аґата Крісті належить до самих відомих у світі авторів детективної прози і є одним із самих публікованих письменників за всю історію людства (після Біблії та Шекспіра). Книги Аґати Крісті видані тиражем понад 2 мільярди екземплярів і переведені більш ніж на 100 мов світу.

1971-го за досягнення в області літератури Аґата Крісті отримала орден Британської Імперії, власниці якого також здобувають титул «Дама» (англ. Dame), що вживається перед іменем.

10 січня 1863-го року в Лондоні почала діяти перша лінія найстарішого і найдовшого в світі метрополітену. Компанії Metropolitan Railway (столична залізниця) знадобилося три роки, щоб збудувати першу лінію. Власне, від назви компанії й походить назва цього виду міського транспорту - метрополітен. Проектування першої черги зайняло цілих десять років.У день відкриття о 6 ранку з інтервалом у 10 хвилин по маршруту відправилось шість поїздів з чотирма вагонами кожний. За перший день було здійснено 120 поїздок і перевезено 41 тисяч пасажирів.

Перша лінія мала чотири станції та обслуговувалася паровозами. Незважаючи на вентиляцію, дим від паровозів заповнював тунелі, кіптява осідала на вагонах і на облицюванні станцій та вестибюлів, затемнюючи і без того бліде освітлення. Але все ж таки підземні поїзди ходили набагато швидше, ніж карети і диліжанси на вулицях міста, яке потерпало від великої кількості транспорту на вузьких вулицях. Населення Лондона все частіше користувалось саме цим засобом пересування, і за нечувано короткий час потік пасажирів метро збільшився настільки, що перевершив найбільш оптимістичні сподівання.

Тим часом продовжувалося будівництво нових станцій як на вже існуючій лінії, так і будівництво нових ліній. Вже 1884-го було відкрито Внутрішню лінію (зараз - Кільцева лінія), яка мала 27 станцій.

Перші тунелі будувалися відкритим способом. Тому для спорудження ліній часто доводилося руйнувати забудову над майбутнім тунелем. Так, для спорудження лінії Дістрікт лайн довелося зруйнувати частину будинків між Паддінгтонським залізничним вокзалом та районом Байсвотер. Запровадження локомотивів на електричній тязі дозволило будувати глибші тунелі та відмовитися від відкритого способу будівництва.

1890-го відкрилася нова лінія, яка замість паровозів використовувала електричні локомотиви із трьома вагонами. Спочатку такі вагони не мали вікон, тому що вважалося, що для пасажирів немає значенні де вони є в тунелі.

На початку ХХ століття в Лондоні було шість незалежних компаній, які володіли різними лініями метро. Щоб пересісти з однієї лінії на іншу, пасажирам іноді доводилося виходити на поверхню і йти відстань до іншої лінії пішки.

Під час Другої світової війни станції метрополітену використовувалися мешканцями Лондона як укриття під час бомбардування, а незакінчений відрізок тунелю між станціями Редбрідж та Гантс Хілл використовувався як підземний завод з виготовлення літаків; станція Бромптон Роуд використовувалася як штаб протиповітряної оборони, а закрита станція Даун Стріт використовувалася Вінстоном Черчиллем, доки для нього не збудували військову резиденцію Cabinet War Rooms.

Станом на 2007 рік Лондонський метрополітен має 12 ліній, на яких розташовано 274 станції, загальна довжина колій - понад 408 км. Частина станцій та тунелів сьогодні з різних причин зариті. Так, 1981-го було закрито станцію Блейк Холл (Blake Hall) через низький пасажиропотік: за день станцією користувалися лише 6 пасажирів. За рік найстаріша підземка перевозить близько 976 млн пасажирів.